Roskilde 2010: Ювілей у місті вікінгів

Дві круглі дати – гарну та погану – відзначив на початку липня найбільший скандинавський фестиваль Роскільде. Ювілей приємний: цього року датському хепенінгу, як і британському побратиму Glastonbury, виповнилося 40 років. Річниця сумна: рівно 10 років тому на Роскільді, під час концерту Pearl Jam, у тисняві загинули 9 людей. На згадку про жертви на відкритті фестивалю 1 липня посол доброї рок-н-рольної волі Патті Сміт (Patti Smith) вимовила невелику промову і покинула зі сцени 9 троянд, а на території запорошеного свята було посаджено 9 дерев.

Фестиваль у “танцюючому місті” вікінгів було розпродано за кілька тижнів до старту. Народ (за підрахунками організаторів, 120 000 осіб) оперативно відреагував на відмінний лайн-ап: 150 гуртів та виконавців, від маловідомих місцевих дебютантів до двох потужних ексклюзивів – Gorillaz у перший день фестивалю та Прінса (Prince) на закритті. Бенд під керівництвом Деймона Елбарна (Damon Albarn) нечасто з’являється на фестивалях у повному складі – традиційно Європою “чуше” фантомна версія Gorillaz Soundsystem, і виступи проходять без участі головного персонажа. Що ж до Артиста, знову відомого під ім’ям Прінс, то Роскільде – одна небагатьох європейських дат у нинішньому гастрольному графіку суперзірки.

На жаль, цього року скасували дві сцени – середньої місткості “Асторія” (Astoria) та маленький Lounge-майданчик. Тож у розкладі фестивалю з’явилися невеликі прогалини, які, втім, можна було вжити на відпочинок та перекус, а також веселі заняття. Адже свято дружби народів у першій столиці Данії славиться не лише музичним асортиментом, а й навколофестивальним антуражем: фрики та прапори, басейн та гойдалка, галасливі акустичні інсталяції, споруджені з ванної та фенів, божевільні скульптури, кіно-покази, не кажучи вже про знамените ” Голий забіг на території кемпінгу. І все ж таки об’єднуючим початком залишається музика, до неї і звернемося.

День перший, найкоротший

Чергову подорож фестивалем вирішую почати з концерту норвезьких адептів Sonic Youth, наймилішого нойз-рокового гурту Serena-Maneesh (наголос на останній склад). Квінтетом заправляють брат та сестра Еміле та Хілма Ніколайсен (Emile & Hilma Nikolajsen). Він – вішає на мікрофон якусь подерту хустку, на лоб пов’язує ганчір’я, ніби готується показати пару прийомів кун-фу. Вона – фарбована у блонд брюнетка-басистка. Разом вони – довгими ногами, як п’яні циркулі, креслять по сцені хаотичні постаті. Починають і закінчують виступ дивовижними інструментальними композиціями – немов воюючи торт “Наполеон”, нашаровують жирні рифи і впадають у транс, забираючи в галасливий трип захоплених глядачів. Аудиторія слухняно співає “happy birthday”, як тільки Емілі проголошує: “У моєї сестрички сьогодні день народження, їй 21!” Пісні з вокалом брата Ніколайсена в живому виконанні не такі цікаві, як абстрактні шаманські танці біля стіни звуку, але Еміле бере народ хворим ентузіазмом. Зрештою, норвежець, схожий на корейського екстреміста, не хоче йти зі сцени, стрибає до зали – ближче до двох фриків у костюмах крокодилів, і в епілозі повзає підсилювачем, викручуючи фідбек, доки організатори акуратно включають фонограму.

Данські поп-експериментатори Efterklang помітно програють собі дворічної давності. Цього року майстри захоплюючих мелодій, інкрустованих із симфонічним шиком, випустили найгірший альбом у дискографії “Magic Chairs”. І концерти у жителів Копенгагена під стать: Efterklang ніби зблідли, пооблізли. Ні, духова секція так само хвилює глядача; і цей майже математичний пунктир барабана – музика у данців опукла, як пакувальна пухирчаста плівка, ноти акцентовані, наче вишеньки на пирозі. І все ж немає того завзяття, пафосного перфомансу з химерними костюмами, як на Роскільді в 2008 році.

А ось концерт нью-йоркських диско-панко-фанко-краут-піонерів LCD Soundsystem, навпаки, збуджує приємне дежавю. Як і в 2007 на Роскільді, беззмінний лідер Джеймс Мерфі (James Murphy), сам у білому, співає “Daft Punk Is Playing at My House” та “Tribulations”, кидається між мікрофоном та додатковою ударною установкою – бере верескливі ноти та вибиває божевільний. , зводячи з розуму тугий натовп. Мерфі, здається, сам не очікував такого шаленого відгуку з боку глядачів, хвалить данців за ентузіазм. На новому альбомі, який Мерфі проголосив “можливо останнім”, LCD Soundsystem чомусь не наполягають – грають хіба що програмну пісню “Drunk Girls”, ну і “Pow Pow” до купи. У кутку сцени висить табло з годинником, а поруч листок паперу з цифрами “21-30” – таким чином, чарівна анархо-дискотека триває більше години.

Концерт мультиплікаційних персонажів Gorillaz стає логічним продовженням. Шоу затримують на півгодини, але очікування варте того. У казковому світі Деймона Елбарна все як у серйозному оркестрі: духопідйомна секція труб і тромбонів, струнний відділ, шлейф вокалістів – десятки людей на сцені. Зоряного гостя, подібно Лу Ріду (Lou Reed) на Гласто,

в розкільдському складі колективу не спостерігається, але атракціон під назвою Gorillaz від цього нітрохи не тьмяніє. Музиканти одягнені в «морському» стилі: капітанські кашкети, тільники. З того часу, як Gorillaz припинили ховатися за намальованими персонажами і стали складно аранжованим театром людей, шоу перетворилося на таке собі стадіонне вар’єте, де великий екран з трансляцією мультфільмів відіграє третьорядну роль. Елбарн із посмішкою чеширського кота вистукує на клавішах простеньку мелодію – і електризує натовп; або тискає за плечі вокалісток; або махає великим білим прапором над двома чорношкірими MC у процесі виконання композиції, відповідно, White Flag. На біс Gorillaz, хором разом із тисячами фестивальників, співають “Feel Good, Inc.” та “Clint Eastwood”. Елбарну досить зобразити на мелодиці настирливий мотив, і всі бісяться, як уперше: “I ain’t happy, I’m feeling glad”. Тріумфальне завершення першого дня Роскільде.

День другий: етно, дитинко!

П’ятничну програму фестивалю розпочинаю з обідньої паті під керуванням тріо ведмедів. Гурт називається Teddybears, і відомий він, головним чином, піснею “Punkrocker”, яку заспівав сам Іггі Поп (Iggy Pop) і яка кілька років тому звучала в рекламі кадилаку. Шоу у шведських ведмедів – на п’ятірку. Елементи, щоправда, стерті зі світу по нитці. Так, усі учасники колективу, окрім двох симетричних барабанщиків та двох ґрунтовних, як охоронці у казино, вокалістів, ховаються за масками ведмедів – на думку відразу приходять асоціації з The Residents. З публікою Teddybears спілкуються через робатичний модулятор голосу, як французи Air. А ось музика у шведів – на трієчку: мізерний нецікавий електро-поп, без душі та чіпкої ноти. Тим не менш, на Роскільді ведмедів зустрічають, як рідних – люди скачуть та підспівують. В апофеозі дискотеки один із учасників групи виходить у голові ведмедя, стилізованої під диско-кулю, та видає гітарне соло. А на біс Teddybears неохоче виконують горезвісного “Панк-рокера”, і в кульмінації ми спостерігаємо залпи сріблястих папірців, безпрограшний трюк. Як під час концерту Fischerspooner на фестивалі Coachella.

Малійські блюзмени Tinariwen свого часу стали першими туарегами з електрогітарами, апогей глобалізації. Як і торішні Amadou & Mariam (теж родом з пісків Сахари), Tinariwen, у свіжому етнічному одязі, дивно, недоречно виглядають на великій європейській сцені. Фронтмен, якщо можна так висловитися, групи Ібрагім Аг Альхабіб (Ibrahim Ag Alhabib) виглядає чи то стривоженим, чи засмученим – по обличчю ніби повзуть невидимі світові сльози батьківщини. Структура пустельних блюзів одноманітна: Ібрагім співає рядок, дві чи три, і бек-вокалісти підхоплюють, повторюють рефреном, наче зачаровані. Всіляких африканських формацій цього року на Роскільді повно, але Tinariwen серед них – королі.

Нова надія Манчестера, акуратні денс-рокери Delphic, у білих сорочках, нагадують Kraftwerk та Coldplay одночасно. У сухому залишку отримуємо техно-біт та рок-чад. Незважаючи на те, що кількість “живих” інструментів (струни та барабани) превалює, звук залишається синтетичним, як капронові колготки. Чудовий виступ.

Продовжую танцювати під норвежців Casiokids. Музика відповідає назві гурту: незамутнений дитячий піп, валяння дурня на кнопках. Концерт нагадує шоу данців Oh No Ono трирічної давності все на тій же сцені Одеон (Odeon): як і тоді, до зали летять різнокольорові надувні кулі, а на фінальну пісню “Fot I Hose” вибігає група підтримки в костюмах мавп та якихось божевільних. скандинавських матрьошок. На сцені відбуваються масові братання та обіймашки, а численні шанувальники буяють і просять продовження.

Суворі американські дядьки Wooden Shjips викликають до життя дух Джімі Хендрікса (Jimi Hendrix) та німецької краут-рокової команди Neu!. Повторювані, еліптичні-епілептичні фігури “наживо” можна споживати хіба що під псилоцибами. Синтезатор, для більшого ефекту, укутаний у фольгу – наче ковпак проти прибульців або обгортка для смаженої індички. (торік по дорозі на концерт Wooden Shjips на іспанському фестивалі Primavera Sound я зустріла Джарвіса Кокера (Jarvis Cocker), і це, як не дивно, була не галюцинація) Начебто родом із шістдесятих, довговолосі мужики нарізають сухі шматки густопсового року. Alice in Chains на сусідній сцені проігноровано не дарма.

Балканські ритми цього року на Роскільді користуються ажіотажним попитом – такий собі новий етнічний тренд фестивалю: спочатку данці божеволіють по оркестру Бобана і Марка Марковича (Boban I Marko Markovic Orkestar), а наступної ночі багатотисячним хором вторять “сигналізація, сигнал Shantel) та його Bucovina Club Orkestar. Причому якщо дружнє російське вухо чіпляє до болю знайомі циганські “розумці”, то скандинави пруться швидше за екзотикою того, що відбувається. Батько і син Бобан і Марко, солуючи в оркестрі імені себе на трубі та тромбоні, виконують пісні про “віскі та кока-колу”, переспівують за

лихвацькі композиції з репертуару Горана Бреговича (Goran Bregovic) “Mesecina” та “Kalashnikov”. Примушують аудиторію то присідати, то підспівувати – і коли зал не може зупинитися, аплодують чуйним данцям, акомпанують спонтанному хору, а Марко ще й біт-боксинг імпровізує на радість усім. Панове російські промоутери! Годі вже щороку тягати до нас Бреговича з Кустрицею, зверніть увагу на актуальніші імена.

“Японські Battles”, дівоче тріо Nisennenmondai минулого року випустили альбом, який складається з єдиної композиції завдовжки 35 хвилин. На Роскільді японки грають речі лише трохи коротше. Мовчазні та невтомні, вони виявляють дивне видовище: під диско-кулею нарізають репетитивний енергійний краут-рок. Божевільна барабанщиця варта окремої згадки. Тож згадую.

Британський ді-джей та продюсер Жіль Петерсон (Gilles Peterson) спільно з кубинським піаністом Роберто Фонсека (Roberto Fonseca) на сцені Cosmopol влаштовують лікнеп з “культури Гавани”. Безстрашний культрегер Петерсон скромно наглядає над великим бендом за допомогою свого лептопа в кутку, і рясно коментує все, що відбувається на сцені. Звучать латино та афро-джаз, у залі розслаблена атмосфера, прекрасна вокалістка веде нас у світ Ернесто Хемінгуея.

В цей час на великій сцені Orange все готове до появи супер-групи Them Crooked Vultures. У складі: Джон Пол Джонс (John Paul Jones) на басі, Дейв Грол (Dave Grohl) на ударних; ну і Джош Хомм (Josh Homme) заправляє. Крім того, на сцені спостерігаю четвертого невідомого мені учасника – колоритного гітариста, схожого на Стаса Борецького. Мужики грають прямолінійний невигадливий хард-рок, і створюється відчуття, ніби їм нудно від самих себе – Джон Пол Джонс гидливо кривить губи, і тільки Дейв Грол з видимим завзяттям б’є позаду.

Енергійні американські нойз-рокери Health учиняють дестрою та роздратування на маленькій сцені Pavilion – розряди електрики в ногах. Увага глядачів прикута до одного з учасників, гітариста Джона: він справді схожий на Кіану Рівза (Keanu Reeves), як дотепно зазначено на майспейсі групи. Джон то в шаленому темпі трясе шикарними патлами кольору воронова крила, то, перетикаючи дроти, повзає сценою, як дівчина Самара з фільму жахів.

“Привіт, я Брайан, а це Девід, ми гурт Japandroids з Ванкувера, Канада, і зараз зіграємо пісню The Boys Are Leaving Town”, – репертуар і сценічні прийоми галасливого дуету не відрізняються різноманітністю. Тижнем раніше у клубі “Танці” у моєму рідному Санкт-Петербурзі гітарист і барабанщик говорили рівно ті ж слова і робили аналогічні кульбіти. Навіть червоний вітрозахист на мікрофон знайому притягли. У ході спітнілого концерту данці раптом вирішують повторити торішню фішку і починають скандувати “fuck Nephew” (своєрідні місцеві ДДТ у цей час виступають на головній сцені Orange). Барабанщик Дейв насторожується, прислухається і потім зауважує: “Не розумію, про що ви”. Йому ж краще.

Через це найбільше Nephew, до речі, я ледь не помилилася дискотекою. Проходячи повз Оранж до майданчика Arena, де данські електронники Den Sorte Skole грають пісні за попередніми заявками глядачів, чую знайоме “Where’s Your Hand at” Basement Jaxx. Невже ювілейний диск перенесли на велику сцену? Проте виявляється, що бадьорий хіт вкрався в репертуар “ДДТ датських”. А виступ майстрів вертушок Den Sorte Skole, і справді, краще передислокували б: у Арени – аншлаг, биток. Ді-джеї міксують фрагменти пісень тих колективів, які будь-коли брали участь у фестивалі – квінтесенція сорокарічної історії Роскільде. В даний момент звучать “The Robots” Kraftwerk, потім шестеро біля керма віртуозно нанизують на регі балканський мотив, а потім і зовсім семпл із Chemical Brothers. Прекрасний фінал п’ятничного вечора.

День третій: чудові діви

Датську тему продовжую вже в суботу переглядом місцевих зірок The Asteroids Galaxy Tour. На сцені – семеро музикантів, майже половина складу – духова секція, два саксофони та труба; барабани встановлені у профіль, а заправляє дійством співачка Метте Ліндберг (Mette Lindberg). Панує бебі-дол у рожевому – розкута, задерикувана, що твоя Лілі Аллен (Lily Allen). Вроджена актриса. Таким чином, на сцені відбувається таке собі салонне свято. Відмінний ансамбль і гідне поповнення в галереї Роскільде, що співають дам.

А ось Патті Сміт (Patti Smith) у характерних круглих окулярах схожа, швидше, на Оззі Осборна (Ozzy Osbourne). На просторому майданчику перед сценою Orange – загальний хіповий ланч: люди сидячи і лежачи слухають Королеву року. Другим номером Патті виконує трагічну історію дівчини-самогубці “Redondo Beach”, яку так здорово свого часу переспів Морріссі (Morrissey). Потім дістає вінтажний фотоапарат і знімає натовп зі словами “I’m your paparazzi!”. Музиканти починають награвати неправильний вступ, Патті їх зупиняє і потім пояснює публіці: “Це не та пісня! Тобто не тих пісень взагалі не буває …”. У свою чергу, співає тужливу “Play with F

ire” Rolling Stones. Наступним номером – “Space Monkey”.

Покидати смішну та зворушливу Патті Сміт шкода, але на сусідній сцені вже грають кумири всієї студентства Vampire Weekend. Цього року у життєрадісних американців вийшов другий альбом “Contra”, і таким чином гурт з лишком розплатився за всіма кредитами довіри, виданими публікою та критиками після оглушливого дебюту у 2008. Я спостерігаю Vampire Weekend на сцені втретє за ці кілька років і можу з упевненістю сказати, що фронтмен Езра Кеніг (Ezra Koenig) почувається все сміливішим у спілкуванні з публікою. Езра схожий на пухлощокого підлітка з гарної родини, у футболці з логотипом “коли” (упс, product placement) та коротких штанях. На заднику сцени – гігантське жіноче обличчя з обкладинки останнього альбому гурту, іноді очі картонної дівчини спалахують то холодним блакитним, то диявольським червоним світлом. Vampire Weekend грають приблизно порівну пісень з обох платівок, зрідка повторюючи знайомі по колишніх концертах трюки: наприклад, як і на фінському фестивалі Flow минулого року, змушують аудиторію підспівувати в One (Blake’s Got a New Face). Слід зазначити, данці справляються набагато краще за мешканців Суомі.

Співвітчизники Vampire Weekend, група Beach House зі штату Меріленд справляє куди менш райдужне враження. Розморений, благородний дрім-поп із маскулінним вокалом француженки Вікторії Легран (Victoria Legrand) не так чарує, як приспає. Музика, що ніби принесена з моря теплим бризом, явно не вписується в контекст рок-фестивалю.

Норвезький дует електронника Lindstrøm та смуглошкірої діви Christabelle на сайті Роскільде порівнюють із тандемом Джорджіо Мородера (Giorgio Moroder) та Донни Саммер (Donna Summer). Сучасна версія легендарної пари грає спейс-диско зі стервозним вокалом, і ця музика категорично не користується популярністю на Роскільді. Незважаючи на це, сексуальна довгонога Крістабелль якось нещиро і недоречно заграє з аудиторією. Виглядає при цьому дурнею набитою – ще й останніх рейверів з танцполу розлякує. Дурний показний сміх – і ось уже Крістабелль обіймає плюшеву мавпу, ласкаво примовляючи Bubbles, Bubbles; або висить на шиї у казна-звідки опинився на сцені мужика. Ліндстрем, норвезький денді у білому, дивиться на заходи з іронічною усмішкою з-під своїх електроклавіш, підспівує Крістабелль у вокодер. І, здається, все його влаштовує. Ще б пак, недавня платівка з такою актуальною назвою “Real Life Is No Cool” у цього дивного дуету – шалена.

З Оранжа вже гримить на весь фестиваль заповідний вагнеріанський хард-рок у виконанні Muse. Противний хмир, одягнений у якийсь сріблястий костюм а ля диско-куля, являє собою втілений кошмар бранця Гуантанамо. Витримую рівно дві пісні, вибачте.

До головної шведської поп-сенсації останніх років Robyn не пробиться. Блондинка Робін, що насупилася, зовні найбільше схожа на Pink, а музика в неї – як би Peaches стала робити кавери на Aqua, таке м’яке еротичне хуліганство. Звучать “Fembot” та “Cry When You Get Older”, на цьому дихати в товкучці під сценою стає рішуче неможливо.

Викладач йоги з Америки, дядько Gonjasufi нещодавно випустив чудовий дебютний альбом, який у щоденнику The Guardian назвали “одним із найдивніших і еклектичних записів року”. На платівці спостерігаємо плавний мікс жанрів – хіп-хоп, рок, даун-темпо – і все це у густому психоделічному соусі. Наживо очікувала побачити цілий бенд, але на сцені граються всього два дрідасті чуваки. Один запускає даб-фонограму з макбука; та себе Gonjasufi щось там невиразне під неї читає. Обурлива безсоромна халтура.

Улюбленці хіпстерської біблії Pitchfork на Роскільді, на відміну від барселонського фестивалю Primavera Sound, збирають не так багато публіки, і ще один доказ тому – Titus Andronicus, які фігачать повз ноти найщирішу американу. У складі групи – п’ять осіб, у тому числі усміхнена та рухлива гітаристка-скрипачка Еммі Кляйн (Amy Klein), а також бадьорий бородач Патрік Стіклс (Patrick Stickles). Патріка, що страждає і блискучий вокал, сильно нагадує Конора Оберста (Conor Oberst) з Bright Eyes. Грають Titus Andronicus депресивний паб-панк – публіці весело, над аудиторією майорить прапор із логотипом продукції Волзького автомобільного заводу. Не мій, слово честі.

Колишній німецький техно-діджей Шантель (Shantel) схожий чи то на пацієнта психіатричної лікарні, чи то на Кузьмича з “Особливостей національної риболовлі”. За його спиною – Bucovina Club Orkestar, простіше кажучи – табір із колоритним барабанщиком, що нагадує заможного круп’я. Вся ця “циганочка з виходом” грає таке собі Gogol Bordello від попси голимої, педаліруючи гасло “Disko Partizani”, яке радісно скандує густий натовп. Позбутися мотивів-паразитів важко і через пару днів після концерту: у голові крутяться то “сигналізація, сигналізація”, то “я-біда-біда, ю-бу-бу-бу-бій”.

День четвертий: Принц

Приємним продо

бреханням позаминулого експерименту з виступом симфонічного оркестру Тіволі на рок-фестивалі в Роскільді стає денний концерт легендарного композитора, аранжувальника, співака та продюсера Ван Дайк Паркса (Van Dyke Parks). Сивий як лунь Паркс до своїх 67 років встиг співпрацювати з цілою низкою уславлених музикантів, від The Beach Boys і The Byrds до Джоанни Ньюсом (Joanna Newsom) та Scissor Sisters. На сцені Арена дід сидить за фортепіано в обрамленні широкомасштабного оркестру, який ліворуч замикається арфою; в авангарді старанно співає співачка у блакитному; а в тилу розташувалося скрипкове підкріплення в особі Данського національного юнацького ансамблю. Ми спостерігаємо світову прем’єру якогось латиноамериканського проекту Паркса, про який композитор, якщо вірити його хитромудрим конферансам, мріяв понад сорок років.

Повну протилежність ортодоксальному оркестру знаходжу на сцені Cosmopol, де вже виступають Мурзілкі International з Кейптауна, тріо Die Antwoord. Заправляє треш-дискотекою низькоросла блондинка Yo-Landi, така собі панкуюча лолітка; солює височенний “MC” Ninja у трусах із логотипом альбому “Dark Side of the Moon” Pink Floyd; а позаду комічної парочки над лебтопом схилився DJ Hi-Tek у зловісній масці. Пародійний, нехитро зляпаний хіп-хоп у виконанні білошкірих південноафриканських гопників безумовно поганий, але публіці весело анітрохи не менше, ніж учора вночі на концерті Шантеля.

Усю несамовиту музику на Роскільді сьогодні поставили в обідню пору. Ось і британські ветерани Motörhead під керівництвом старого пірата Леммі Кілмістера (Lemmy Kilmister) з’являються на великій сцені о 14-30. Такий собі суцільнометалевий лаунж: мами з дітьми махають “козами”, а Леммі заохочує натовп – мовляв, “хочете голосніше? Тоді підніміть обидві руки!”.

Корейська драм-машина Dulsori вражає уяву: данці на якийсь час забули про улюблену балканщину і впиваються древнім азіатським мистецтвом. 7 людей, у тому числі крихкі на вигляд дівчата, люто вибивають ритм з різноманітних барабанів, барабанчиків і барабанищ, і ніби тіні мудрих предків пролітають над сценою. Жилисті накачані руки музикантів наводять на підозри про багато і багато годин тренувань. Концерт Dulsori – справжня інтерактивна вистава, з танцями, перевдяганням, залученням публіки до дійства. Музиканти солують по черзі, і не лише на перкусійних інструментах, а й на загадкових струнно-духових етнічних виробах. Головною зіркою шоу стає співачка: кореянка в національному одязі веде себе як справжня рок-зірка. Після закінчення захоплюючого дійства аудиторія нетерпляче вимагає продовження, і отримує добавку. Приголомшливий (у всіх сенсах) концерт.

Дабстеп з жіночим обличчям, протеже Kode9 і новий успіх його лейбла Hyperdub дівчина-Ikonika флегматично і відсторонено дивиться на нечисленну публіку з висоти ді-джейської трибуни. Поруч відтирається подружка Cooly G, її роль у цьому похмурому хепенінгу зовсім не ясна.

Мої фаворити, американські мізантропи The National розпочинають концерт із анти-гімну дорослішання “Mistaken for Strangers”. Нещодавно вихідці зі штату Огайо записали новий альбом “High Violet” – комплект мізерабельних інтелектуальних пісень про топографію та агорафобію. Частина композицій, зокрема програмна “Bloodbuzz Ohio”, звучить на концерті. Але The National не наполягають на свіжому репертуарі, грають і політичну колискову “Fake Empire” з обов’язковим солюванням близнюків Аарона і Брайса Десснер (Aaron and Bryce Dessner) – гітари вгору, перпендикуляром – в епічному кінці. І відносно стареньку композицію “Abel”, на початку якої вокаліст Метт Бернінгер (Matt Berninger) сигає в натовп і так співає “з народу” до останнього куплету. І “Mr.November”, яку The National пост-фактум сумнівним чином пов’язали з передвиборчою компанією Барака Обами (Barak Obama), – наприкінці у Метта трапляється натуральна істерика, і він шалено б’є по сцені мікрофонною стійкою. Власник спокійного філософічного баритона Бернінгер взагалі часто влаштовує напади люті. Він хитається по сцені, наче п’яний, імпульсивно відштовхує мікрофон і кричить нечутні зали слова собі під ноги. Інший бенд флегматично акомпанує божевілля фронтмена. У “живому” складі групи помічаю новинку – духову міні-секцію із двох трубачів. А на останній пісні з-за лаштунків з’являється ще один гітарист, і у фіналі зникає за завісою, безіменний. Наприкінці The National закликають усіх йти на концерт Pavement: “Якби не вони, нас би тут не було. Хоча ні, але ми були б лайновим гуртом, якби не вони”.

І все одно на реюніон американських кумирів 90-х приходить подивитися набагато менше народу, ніж на The National. І справою: порівняно з яскравим, жвавим виступом Pavement місяцем раніше на фестивалі Primavera Sound, явище на Роскільді – стомлене та зарозуміле. І немає вже захоплюючої низки більш-менш “зоряних” акомпаніаторів, як у Барселоні, – в асортименті тільки знайомі кульбіти довготелесого Стівена Малкмуса (Stephen Malkmus):

гітара над головою полежати на сцені.

Обов’язковий пункт програми кожного відвідувача Роскільде, що поважає себе, – великий фінальний концерт. На цей раз із хедлайнером нам надзвичайно пощастило: на великій сцені Orange виступає сам Prince, і весь фестиваль прийшов до десятої вечора сюди (а більше ніде нічого і не грає). Ми з’явилися – а Самого якось не спостерігається. На сцені вже красується велике срібне серце, і з екранів нам транслюють прохання Артиста: мовляв, поважте – не фотографуйте, будь ласка. Розмріявся. По черзі на сцені з’являються учасники кордебалету Зірки та намагаються розігріти аудиторію, яка й так перебуває у несамовитому нетерпінні. Нарешті, поки техніки ще лагодять останні елементи шоу, вибігає і сам Прінс – гламурний карла п’ятдесяти двох років від народження в сорочці з принтом власного силуету і … буквально бере натовп. Я була на багатьох концертах у своєму житті, але такого енергійного висококласного дійства не бачила ніколи – куди там Мадонна (Madonna), всі її номери не варті однієї “I Like Funky Music”, яку хором співає багатотисячний натовп. Принс поводиться, як природжений Бог, і зал підкоряється будь-якій його забаганки: “Я не зупинюся, поки кожен не співатиме!”. Іноді Артист сходить до побажань публіки, запитує: “Ви хочете швидко чи повільно?” (“ми хочемо Леммі”, – басить позаду мене суворий фанат Motörhead, який казна-то затесався в ряди танців. але його ніхто не підтримує). Дуплетом звучать проникливі “Nothing Compares 2 U” та “Purple Rain”. Прінс тричі (!!!) виходить на біс. Концерт-епоха триває майже дві години.

…Після опівночі під сценою Оранж чути хрускіт тисяч пластикових стаканчиків з-під води, на які наступають фестивальники на шляху до кемпінгу і далі додому. До побачення, ювілейний Роскільде. Побачимося у 2011.