Валерій Кіпелов: «Я розписувався перед концертами, що не їм дітей»

Екс-вокаліст гурту «Арія» розповів про те, як халтурив на генерала Лебедя на початку 90-х, про зустрічі з фанатами в метро і чому захоплюється Каддафі.

— Валеро, ваша музична кар’єра починалася з відверто попсових проектів, наприклад, «Лійся пісня». І раптом ви організовуєте «Арію», що грає хеві-метал. Звідки такий перекіс у музиці?

— Справа в тому, що раніше було нереально зробити рок-гурт, який міг би професійно грати. А лабати по підвалах мені було нецікаво. Хоча, визнаю, я це робив — близько 4-х років халтурив на весіллях усіляких, танцях. У нас там такий мікс був і музиканти-аматори, і профі, які грають паралельно у великих вокально-інструментальних ансамблях (ВІА). А потім мені зробили пропозицію піти до такого ж ВІА — набратися досвіду. І я пішов. Одразу, як у армії відслужив. У мене й вибору особливого не було: або тупаю на завод, де паяю мікросхеми, або ж вливаюсь у ВІА «Шестеро молодих».

— Де ви й познайомилися з Миколою Расторгуєвим (група «Любе»)?

• Правильно. З Миколою ми здружилися і спілкуємося до цього дня. І те, що ми граємо різну музику, нам не завада. Щоправда, перетинаємося все більше або по телефону у свята, або ж на гастролях.

— Ви згадували про службу в армії…

— Ви знаєте, мені там було добре. Півроку я провів у навчанні — кілометрах десь за 150 від Москви, а потім сам попросив про переведення на Урал.

— Що так далеко?

— Та ось світ захотів побачити (сміється). Служив під Свердловськом у ракетних військах стратегічного призначення. Щоправда, до секретів мене не підпускали — я був звичайним зв’язківцем. База невелика така людина на двісті. Навколо ліс — як у тайзі глухий почували себе. Але навіть там я примудрявся грати — з хлопцями організували якусь подобу самодіяльності — для офіцерів співали на свята. А ось із дідівщиною у мене не склалося. Я коли на базу потрапив, був уже в чині сержанта. До того ж, я тоді не курив, не пив — здоровенький був, міцний. Тож мене не чіпали. Щоправда, траплялося, що моїх хлопців «діди» намагалися будувати, онучі прати змушували. Тоді доводилося битися.

— Російський фантаст Сергій Лук’яненко у своїй книзі «Денна варта» зобразив вас як представника злих сил — Темних інших. Як ви на це відреагували?

— Я сам роману не читав, але мені про це знайомі розповіли. Я, зізнатися, дуже сміявся. Хоча мені складно зрозуміти, хто я темний чи світлий. Хочеться таки вірити, що світла в мені більше. Адже я людина православна, і хоча в храмах гість нечаста, але я вірю. Намагаюся жити за Божими заповідями.

— Це ви через релігійні причини перестали співати на своїх концертах пісню «Антихрист» (про протистояння Антихриста та Христа. — Авт.)?

— Я зрозумів, що суть цієї пісні мало хто вловив, і фанати виокремлюють лише: «Ім’я мені — Антихрист, знак мій — цифра 666». На концертах народ завжди скандував цей рядок. І лише її одну. І мені стало неприємно її співати… ніби щось погане роблю. До того ж після того, як я її співав, у мене траплялися різні неприємності. Тож із такими серйозними темами більше не хочу загравати.

— У нас прийнято мислити стереотипами: якщо граєш важку музику, значить, сатаніст і жереш мишей на сцені. Чи доводилося стикатися з подібними думками?

• І не раз. І якщо раніше мене це якось зачіпало, засмучувало. То зараз ставлюся до цієї проблеми спокійніше. Усім не догодиш. До того ж ті, хто хоче знати, який я насправді… вони завжди можуть мене почути. А взагалі бувало — перед гастролями в деяких країнах — не називатиму їх, нам надсилали офіційні папери, в яких на повному серйозі просили підтвердити нас, що ми не є прихильниками культу Сатани, не будемо вчиняти шабаш і жерти дітей (сміється).

— Валеро, а все-таки, чому 2002-го ви покинули «Арію»? Адже гурт був дуже популярний…

• Так, складне питання. Думаю, я просто втомився від хлопців, а вони від мене. Все-таки 17 років разом. Це ж збожеволіти можна. День у день бачити ті самі особи. А крім того, зникло порозуміння: почали дребати пісні — це моя, а ця — моя. Доходило до того, що навіть записувалися на студіях окремо. Один приходив, другий йшов. Не було жодного організму. Плюс грошові спокуси від різних спонсорів, що раптово намалювалися. Мені це не подобалося. На щастя, ми розлучилися мирно — вистачило розуму. Років за шість взагалі не спілкувалися, — вперше зустрілися на ювілейному концерті «Арії».

— Кажуть, ви й досі їздите громадським транспортом?

• Абсолютно вірно. У мене немає прав. Віддаю перевагу метро. Роблю з волосся хвостик, ховаю його під комір, щоби народ не дратувати і спокійно їду. А якщо на дачу треба, тоді мене дружина відвозить. На концерт – директор. Не люблю на машинах по Москві пересуватися, особливо центром. Адже я на околиці міста живу. Вийдеш надвір, а там — парк. Ідеш із дітьми, гуляєш. Краса!

— А фанати в метро впізнають?

• Часто. Але це не проблема: тиснемо один одному руки, я даю автограф і розбігаємось.

— Ви вже багато років одружені, — кажуть, знаєте дружину мало не з дитинства.

— Дайте подумати, — так, ми з Галею вже 33 роки як одружені. Якраз 12 травня дата стукне. Жили в одному селищі на околиці Москви. Їй було 13, мені — 15. Познайомились і закрутилося. У нас було всяке: і підйоми, і сварки. І професія накладала відбиток.

— Ревнувала до фанаток?

• Ну а як же. Все як у людей (сміється).

— Політики люблять залучати на свою підтримку музикантів. Вам доводилося співати за когось на замовлення?

— На початку 90-х траплялося. Концертів тоді було замало. А тут нам запропонували гарне місце – Палац спорту, нормальну апаратуру та гроші. Ми навіть не спитали, за кого виступати треба. Просто погодились. Потім дізналися, що наче за генерала Лебедя співали. А взагалі, якщо говорити про політику, то, як на мене, нині майже немає нормальних — сильних особистостей. Ось Каддафі мені подобається. Він, звичайно, може й не правий, що громадян своїх з калашів розстрілює, але коли він заявляє, що не піде — мене це захоплює. Чоловік – особистість!

— Ваш гурт «Кіпелов» везе до Києва свій новий альбом «Жити всупереч» (концерт 16 квітня у МВЦ). Як довго над ним працювали і чи є автором пісень Маргарита Пушкіна (автор більшості хітів гурту «Арія»)?

— Альбом писався досить довго, якщо так підрахувати, близько чотирьох років. Чому так довго? Були проблеми — причому не так з музикою, як із текстами пісень. Довго вирішували, про що, власне, писати. Вибирали теми. Як завжди, у нас на одну пісню припадало 15 тем. Поки «вбили» другорядні, поки визначились із остаточним рішенням. Загалом мучилися класичною проблемою вибору (сміється). А ось музику записали просто стрімко. Навіть із оркестрами скрипковими пограли. Щодо Рити, то вісім пісень вона написала у співавторстві зі мною, а дві — чисто її, вигадані у вільному плаванні.

— Знаю, що альбом ви «зводили» на студії у Німеччині. А обкладинку диску малював якийсь художник-самородок із Колумбії. Що ж ви так іноземщини вдарилися?

— Насправді це рішення не миттєве, а прийняте давним-давно. Попередній альбом я записував також у Німеччині, а концертний альбом, присвячений п’ятиріччю гурту, взагалі — у Данії. Звідки така безпатріотичність? У нестачі фахівців на Батьківщині. А в нас як — усі студії здебільшого заточені під поп-музику, під виконавців. З групами працюють значно менше — це процес трудомісткий, клопіткий. Загалом хороше обладнання на студіях є, а от людей, які вміють працювати з групами — раз-два й усе. А за кордоном нас все влаштовує: і ціна, і якість.

Щодо обкладинки — річ у тому, що цей художник, а він справді з Колумбії — він просто наш фанат виявився. І нам сподобалися його роботи. А ось уже всі «начинки» малювала наша людина, наш художник.

— На спокій не збираєтесь?

— Вже точно не зараз. Відстрочуватиму пенсію скільки зможу (сміється).